ЛЕГЕНДА УКРАЇНСЬКОГО КОБЗАРСТВА

Українське кобзарство - специфічне явище культури, відоме далеко за межами України. Саме кобзарі були носіями ідей високої духовності, національної самосвідомості, виразниками народних мрій і бажань. Виконувані ними думи та історичні пісні стали своєрідним символічним кодом національної історії і культури, демонструючи народне бачення історичних подій і втілюючи моральні принципи та ідеали, які впродовж століть підтримували ідею національної незалежності та особистої гідності.
Чи не найяскравішою особистістю серед українських кобзарів був сліпий рапсод з Прилуччини - Остап Вересай. Слава прийшла до народного співця ще за життя (його думи захоплювали слухачів, унікальність виконавської манери вражала дослідників, художники писали його портрети) й не потьмарилася донині.
Народився Остап Микитович Вересай на початку XIX ст. (ймовірно, між 1803-1805 рр.) в селі Калюжинці колишнього Прилуцького повіту Полтавської області у родині селянина-кріпака, сліпого скрипаля. Батько годував сім'ю завдяки своєму таланту, жебракуючи здобував шматок хліба. Майстерно виконувані Микитою Григоровичем на скрипці народні мелодії з дитинства запали в душу Остапові. Музика мала для нього особливий сенс, бо на четвертому році життя хлопчик втратив зір. Обдарований доброю музикальною пам'яттю, він без зайвих зусиль повторював "що почув разів зо два" , вчився грати на кобзі. А коли до хати Микити Вересая заходили кобзарі, Остапко забував про все, всотував вікову народну мудрість, маючи гарний тенор, мріяв сам кобзарювати. Мабуть, для незрячого талановитого підлітка це був єдиний вірний вибір. Потрапити до кобзарського цеху можна було лише одним шляхом: стати учнем цеху, відбути науку у старих майстрів цієї справи, отримати дозвіл на кобзарювання, пройшовши певні обряди .
Досягнувши п'ятнадцятирічного віку, Остап, маючи великий хист і бажання навчатися музиці, розпочав науку. Кобзарському мистецтву зазвичай вчилися 3 роки і 3 місяці, віддаючи заробіток майстру. Першим наставником Вересая був Семен Кошовий з с. Голінки. Згодом разом із двома товаришами-учнями Остап вчився у трьох майстрів, аж поки відбулася його посвята "на майстра". Отримавши після обряду "визвілки" з рук майстра кобзу та кілька грошей - "на щастя", кобзар Лабза (як почали називати Вересая) пішов у народ.
Високо цінуючи талант та людські якості ("що то за люди були, які то добрі" ) колег по кобзарському цеху - Данила Верби, Федора Хруща, Антона Ладжи, Івана Стрічки, Вересай усвідомлював свою винятковість. Він володів могутніми мистецькими засобами впливу на слухача й намагався нести в народ лише високі етичні норми, дарувати позитивні емоції, знаходити ті слова, яких від нього чекали. Репертуар кобзаря охоплював включав 9 дум: "Як три брати з Азова втікали", "Невольники на каторзі", "Буря на Чорному морі", "Бідна вдова і три сини", "Отчим", "Хведір безродний, бездольний", "Сокіл і соколя", "Сестра і брат", "Івась Коновченко, Вдовиченко"; сатиричні та гумористичні пісні: "Щиголь", "Дворянка", "Кисіль", "Хома і Ярема", "Бугай" та ін., а також багато жебранок, побутових і танцювальних пісень: "Дудочка", "Козак", "Ой їхав, не заїхав", "Циганочка", "Козак-валець". Кобзар Лабза відчував найтонші струни душі слухачів, умів співом схвилювати й розрадити, спонукати до дій і викликати високі почуття. Майстерність Остапа Вересая прислужилася йому і в особистому житті. Відомо, що струни кобзи зачарували співачку й танцюристку Пріську Сенчук, котра довго не погоджувалася стати дружиною сліпого співця. Подружжя проживало переважно у селі Сокиринці Прилуцького повіту (нині Срібнянського району Чернігівської області). Однак довелося побувати кобзареві і в Києві та Петербурзі, де співав для не зовсім звичної йому аудиторії.
Відкрив для дослідників геніального кобзаря друг Тараса Шевченка, російський художник Л.М.Жемчужников. Своєрідність виконавської манери Остапа Вересая привернула увагу Лева Жемчужникова, коли 1856 р. доля привела його до українського села Сокиринці. В альбомі малюнків Жемчужникова збереглися майстерно виконані портрети Вересая. Про нього художник згадував у листах як про великого приятеля, що "вмів розгадати стан душі і відповідно до того - співав в акорд настрою" . Популярність Остапа Вересая в колах інтелігенції пов'язана саме з цим знайомством. Відтоді увага фольклористів, етнографів, композиторів, художників до постаті "останнього кобзаря України" не згасала. Слід зазначити, що так називали Вересая як носія усної думової традиції в зв'язку з побутуванням у фольклористиці думки про "вимирання" творів українського героїчного епосу, початком їх письмової фіксації, оберненого впливу на формування кобзарського репертуару.
У вересні 1873 р. творчості Остапа Вересая щойно створений Південно-Західний відділ Російського географічного товариства присвятив позачергове прилюдне засідання, для участі в якому кобзаря спеціально запросили до Києва. Розгорнуту характеристику музичних особливостей дум і пісень, виконуваних кобзарем Вересаєм, дав у своєму виступі М.В.Лисенко. Видатний український композитор вважав кобзаря "одним із відживаючих виразників внутрішнього естетичного життя народу" , високо оцінюючи його майстерність, силу експресії, самобутність музичної форми, "яка щодо оригінальності на має суперників" . Виступ талановитого кобзаря став справжньою подією. Вже рік по тому, 1874 р., Остап Вересай виступав у концертах на Археологічному з'їзді в Києві, співав разом із хором під керівництвом М.В.Лисенка в будинку М.П.Старицького, а в лютому - березні 1875 р. - у Петербурзі: на засіданні етнографічного відділу Російського географічного товариства, Слов'янського благодійного комітету, в Музеї етнографії та старожитностей, в Соляному містечку, в клубі художників на сніданку, влаштованому на пошану пам'яті Тараса Шевченка, в Зимовому палаці. Подорож до північної столиці організував для кобзаря відомий російський учений В.О.Козлов, до організації програми виступів долучився М.В.Лисенко. Успіх сліпого рапсода був вражаючим. Сила експресії, пристрасть і глибоке задушевне почуття мало сильний вплив на слухачів. Особливо запам'ятався петербурзькій публіці концерт у приміщенні "Благородного собрания", перед яким постав "сліпий малоросійський бандурист Вересай, старик 68 років, середній на зріст, на голові жодної сивої волосини, тільки борода здавалася посивілою, . колишній кріпак, одягнутий у малоросійський каптан, підперезаний червоним поясом. Бандура на вірьовочці через спину." . В переповненій залі понад 700 осіб слухали спів кобзаря Лабзи, вступне слово до якого про значення українських народних дум виголосив професор Петербурзького університету О.Ф.Міллер. "Співець при співанні дум ніби священнодіє. Вересай, видно, чудовий виконавець", - повідомляла преса . На запрошення професора О.Ф.Міллера, котрий читав великим князям лекції з народної словесності, як жива ілюстрація Остап Вересай потрапив до царського палацу. За виконання українських історичних дум і пісень із рук князів кобзар отримав табакерку з дарчим написом. По дорозі додому після тріумфальних концертів Остап потрапив у Прилуках до в'язниці за виконання соціально загостреної пісні "Нема в світі правди". Такі арешти були не новиною для кобзаря, та цього разу співця врятувала табакерка, яку відтоді він називав жартівливо своїм "пачпортом" .
Була в житті кобзаря і незабутня символічна зустріч з Кобзарем - "братом Тарасом". Т.Г. Шевченко відвідав старого О.М.Вересая в Сокиринцях і подарував йому свій "Кобзар", власноручно написавши: "Брату Остапу від Т.Г.Шевченка".
Довго не наважувався, попри всі умовляння друзів-фольклористів, старий кобзар стати майстром, взяти в науку юнаків. На схилі життя Остап Микитович взяв до себе 5 учнів: Василя Бублика з Никонівки, Ярохтея та Данила Янгола з Березівки, Антона Негрія з Калюжинець. Перші учні майже всі рано повмирали, але згодом "школа" поповнилася, кобзарське мистецтво не втратилося, не припинилася традиція.
Помер народний співець у квітні 1890 року. Проводжали його в останню путь всім селом, вкривши могилу живими квітами й поставивши скромний дубовий хрест з написом "Остап Вересай. 87 лет от роду". Дорога до цього дорогого для свідомих українців місця ніколи не забувалася. "Останній співець козацької минувшості України", ставши легендою за життя, залишився навіки на рідній землі. Вперше до могили Остапа Вересая в Сокиринцях на зібрання, приурочене 50 роковинам від дня смерті кобзаря, зібралися вчені Інституту українського фольклору АН УРСР, письменники, громадськість Чернігівщини весною 1940 р. Подія мала величезне значення ще й тому, що зовсім недавно, в 1930-х роках, кобзарі піддавалися репресіям. Однак сила таланту сліпого співця українського героїчного епосу не була підвладна радянському режимові. Відтоді відзначення ювілейних дат, пов'язаних з життям та діяльністю О.М.Вересая стало традиційним. Кобзареві присвячено численні наукові розвідки українських і зарубіжних учених, енциклопедичні довідки, прозові й поетичні рядки, збереглися записи текстів співаних ним дум, створено портрети. 1959 р. у Сокиринцях засновано кімнату-музей Остапа Вересая, а 1978 р. - йому встановлено пам'ятник. "Останній співець козацької минувшості України", ставши легендою за життя, залишився навіки на рідній землі. Обов'язок сучасників - відродити, зберегти й продовжити цю важливу традицію: задля повернення до чистих незамулених джерел, ствердження духовності, любові до рідної землі.

Доктор історичних наук, професор Ірина Матяш