|
МОЛИТВА ДО КРИНИЦІ
 Київський Софійський собор... Майже кожного дня тут, у серці Києва, біля древніх
стін української святині, звучить чудовий, будительний спів кобзаря Степана
Щербака. І хто не приходить до собору - чи українець, чи іноземець, - щоб
доторкнутися до вічності, до нашої віри, історії, культури, - той також
зачаровано прислухається й до кобзарського співу в супроводі бандури, відкриває
своє серце народній пісні і думі. Скільки пісень переспівав тут відомий кобзар,
поет, педагог Степан Дмитрович Щербак. У скільки душ перелив із своєї душі
правди, віри, любові, доброти, сподівань. Його слухають, люблять, знають.
Народився Степан Дмитрович Щербак у 1949 р. в селі Узин Київської області.
Працював у Державній заслуженій капелі бандуристів України, Чоловічій хоровій
капелі Музично-хорового товариства України, Державному українському драматичному
театрі ім. Івана Франка, Гнідинській середній школі на Бориспільщині. Тут він
разом з іншими сподвижниками відкрив Малу академію народних мистецтв ім. Павла
Чубинського, в який відродили багато народних українських свят, вперше в Україні
провели свято рідної мови. Разом з дружиною Оленою він є автором програми "Українська
пісня для початкової школи". А тепер вони досліджують мелодії українських
народних пісень. Степан Щербак також записав касету свого кобзарського
виконавства. Як поет друкувався в газетах "Друг читача", "Жива вода", журналах "Театрально-концертний
Київ", "Ранок", "Україна", альманахах "Вітрила", "Радосинь", "Весняні джерельця
Бориспільщини", "Самоцвіти", в читанці "Біла хата". Він - член літературного
об'єднання "Радосинь". Сьогодні ми пропонуємо вашій увазі поезії Степана Щербака
з його збірки "Молитва до криниці".
Про що пише поет? Про те, що болить йому: про рідну Україну, нашу землю, природу,
матір, переживає за історичну правду і краще майбутнє, уболіває за рідну мову і
виховання дітей. Автора хвилюють теми поетичної творчості, кобзарська справа.
Невщухаючим болем звучить у його творчості тема Чорнобиля. Нерідко його поезії
виливаються в історичні думи. Степан Дмитрович часто виступає зі своєю поезією
перед учительською, учнівською та студентською аудиторією. А все це загалом і є
любов'ю до батьківщини.
|
| |
Україно!
Аби ти була щаслива!
Зернина твого щастя
Впаде в мою душу
І заколоситься
Моя нива. |
Н.Музичук
|
| Молитва до криниці |
|
|
Кринице степова,
Я -
Мандрівник
Зі спраглими вустами.
Дозволь
З долонь твоїх
Води напитись
І кров землі
У серце перелить.
Ті мандри безкінечні,
Мов сон важкий,
Знесилили мене.
Дай відпочить
Душею
Біля тебе.
Земле моя!
Земле моя,
Україно,
Ти у мені
Озиваєшся піснею,
Думою Шевченка
І Вересая.
Житнім колоссям
У небі блакитному
Над головою моєю
Дитячою.
Червоними маками
На полях під Галичем,
Волошками на полі
Під Білою Церквою.
Палієвою кручею
Над Россю.
Десною пречистою
І чорнобильською бідою.
Дума про тебе,
Земле рідна,
Серце стискає радістю
І сумом.
Сонце над тобою
Красне.
Зоря ясна.
Небо,
Як вічність -
Глибоке.
Радію,
Живу тобою.
Сумую
Твоєю бідою
За тебе,
За житнє поле.
Дай мені крила,
Доле.
Великі і чисті -
Землю рідну
До сонця нести.
Дума про кобзарів
Гей, гей...
Пройшла зима,
А холод лютий
В душі вбиває слово куте.
Лиш згадка болем ожива...
В які віки ішли степами...
У битвах кулі-сніговії
Нам слали вороги під вії.
Нам рвали очі.
Та живих
Пускали друзям на жалі.
А ми до рідної землі
вертались
Думами-піснями,
Незрячі зором,
Та піснями
Від зрячих видющіші стократ.
Ішли коханими степами,
Ішли терновими шляхами,
Шляхами рідної землі.
Гей, гей...
Всевидячі сліпці -
Народу рідного співці
Через віки дійшли до ями...
...Кінець...
Жорстоких злочинів вінець -
В народу пісню відібрали.
А нас зібрали - повезли
Через сніги і хуртовини,
Де смерті подих крижаний
І озиратися не смій
Із крижаної домовини.
Туди,
Де босими ходили
По Україні громовій.
І озиратися не смій...
Гей, гей...
Сіроманцям насолода -
Кращі з нашого народу...
Скільки їх пішло за ґрати?
Недовезли,
Перемерзли,
Не вернулися з імли.
Не в своїй лежать землі
Кращі з нашого народу.
Гей, гей...
Краплею по краплі
Кров кобзарська капле.
Червоніє при дорозі,
Мов калина на морозі.
Східний вітре, не зігрієш?
Понеси у рідний край
Калиновий цвіт-розмай.
І останній звук
Із кобзарських рук.
Гей, гей...
Минуще й суще за плечима.
А рідна змучена земля
Ще усміхається здаля
Сумними, вірними очима.
Та попереду небуття -
Відсіль немає вороття...
А хто ж підніме пісню
із руїни
І кобзу-сироту з-під тину -
У люди понесе?
Гей, гей...
Як її об землю били,
Переламували крила
І царі, і царенята,
І псарі, і псаренята.
І землячки́ рідні
З ґудзиками мідними...
А вона дзвенить!
Гей, гей...
Ішов юнак долиною.
Над стежкою
Калиною
Кобзарська кров цвіте.
Зі сходу вітер віє.
І пісня з того світу
В калиновім гіллі.
Її незрима сила
Його приворожила.
Він кобзу зранену знайшов,
Підняв,
До серця притулив
І оживив.
Заспівала кобза
В міцних руках юнацьких.
Промовляє -
Серце крає.
Грає - виграває...
Гей... |
|
Гнідинський журавель
Вони прилетіли під вечір
Із теплих заморських земель.
Доніс до гнізда стерті крила -
Упав на гніздо журавель.
У леті лишилася втома,
Забулася пісня вітрів.
Ой, скільки вітрів перелинув,
Морів, і річок, і борів.
Зустріло гніздо кострубате.
Таким воно завше було.
Зраділи горобчики милі.
Зраділо кохане село.
Тепер будуть падати зорі
Йому на широке крило.
Ой скільки малих журавляток
Під ним за життя підросло.
І хай собі сонце палає
Чуже -
Для далеких земель.
У рідне село
Стерті крила
Приніс з чужини журавель.
* * *
Не рви червоних
маків на межі.
До рідної землі
У них любов велика.
Якщо зірвеш -
Зів'януть у руці,
І пелюстки й голівонька
поникне.
Тобі на мить
Потримать захотілося
В долонях вогник,
А він погас.
І ти побачив -
Лиш тоді ця квітка
Стоїть собі
Туга і чарівна,
Коли в обіймах
Рідної землі
І пелюстки
І корені її.
Мрія
І час, і простір
Подолають крила.
Ми з чужини
До рідної землі
Понад степи і ріки
Повнохвилі
Долинем на зітертому крилі.
Відчую я
За хмарами важкими,
Що під крилом
Простерлись вдалині,
Моя кохана
В небо задивилась
Та й усміхається мені.
Дніпро не спить -
Із небом розмовляє,
У берегів питається
вода:
- Чи ж легко
Хмари крилами ламати?
Чи не важка між зорями
хода?
Летим, летим...
А сонце, як на те,
Такі дива у хмарах
витинає:
Небесний обрій міниться -
горить,
Барвистим килимом
палає...
І час, і простір
Подолають крила.
Знайдуть дорогу
Й у нічній імлі,
Якщо летиш
До рідного порогу -
Із вирію
До рідної землі...
Це вже додатково, якщо буде потрібно /тоді це перед <Мрією>/
Яничари
Вітри студені,
Люті суховії,
Не заморозьте мрії полум'яні,
Їх соки молоді...
А ви -
Чиї сини,
Чого лихі,
Глухі до істини?
Невже
Ваш інша
Мати породила?
Недоля зла
Поїла забуттям?
Чи ж буде вороття?
Чи запах трав
І рідної землі
Розбудить
У серцях
Прадавні жалі?
О,
Яничари, яничари!..
Немає трав
Розвіять чари,
Як порожнеча
Душу облягла.
Якби чужі -
В своїм краю
Вчите за звичаєм чужим.
Що ж виросте
Із того зла?
Можливо, вас розбудить
каяття,
Але не буде вороття!
Та й чи захочете
іще раз жить,
Щоб і нащадки потім
не згадали.
* * *
Пам'яті Миколи Зерова
До рідної землі
Грудьми прилину,
Притулюся,
Немов до матері дитина -
Послухать
Пісню журавлину...
Я слухаю:
Планета дише,
Пульсує кров -
Материки колише,
Мов близнюків.
Прекрасна мати наша,
Щедра і ласкава
До всіх синів,
Що мислю не лукавлять.
Відлунює,
Відболює у грудях
Найменший порух.
Та простягну над світом руки
Хоч в порожнечу.
О, розпуко!
О, скільки ж вас -
Незрячих!..
|
|
|
