Замість вступу

Кожна нація, кожен народ, навіть кожна соціальна група має свої звичаї, що виробилися протягом багатьох століть і освячені віками.
Але звичаї – це не відокремлене явище в житті народу, це – втілені в рухи і дію світовідчуття, світосприймання та взаємини між окремими людьми. А ці взаємини і світовідчуття безпосередньо впливають на духовну культуру даного етносу, що в свою чергу формує процес народної творчості. Саме тому остання нерозривно пов’язана з обрядами народу.
Звичаї народу – це ті прикмети, за якими розпізнається народ не тільки в сучасному, а й в історичному минулому.
Народні звичаї охоплюють всі ділянки громадського, родинного і суспільного життя. Звичаї – це ті неписані закони, якими керуються в найменших щоденних і найбільших всенаціональних справах. Звичаї, а також мова – це ті найміцніші елементи, що об’єднують окремих людей в один народ, в одну націю. Звичаї, як і мова, виробилися протягом усього довгого життя і розвитку кожного народу. В усіх народів світу існує повір’я, що той, хто забув звичаї своїх батьків, карається людьми і Богом. Він ходить по світу, як блудний син і ніде не може знайти собі притулку та пристановища, бо він загублений для свого народу.
В українців є повір’я, що від тих батьків, які не дотримуються рідних звичаїв, родяться діти, що стають вовкулаками.
Вовкулака – це завжди понурий, постійно чимось незадоволений чоловік; в день святого Юрія він перекидається вовком, бігає з іншими звірами по лісі і має лише опасок на своїй довгій кудлатій шиї; а в день осіннього Миколи він знову стає чоловіком. Вовкулака, перебуваючи в людській постаті, до церкви не ходить, з людьми не вітається і звичаїв людських не знає.
Ми, українці, нація дуже стара, і свою духовну культуру наші пращури почали творити далеко до християнського періоду в Україні. Разом із християнством Візантія принесла нам свою культуру, але саме свою культуру, а не культуру взагалі. У нас в Україні вже була національна культура, і Володимир Великий тільки додав християнську культуру до своєї рідної, батьківської культури.
Зустріч Візантії з Україною – це не була стріча бідного з багатим; вона стала якщо не рівною, то близькою потугою, але різних характером цивілізацій.
На час, у який ми тепер святкуємо Різдво Христове, колись, ще до християнства, на Україні припадало свято зимового повороту сонця. Це був час ворожіння на майбутній рік; а тому ми й тепер маємо в різдвяних звичаях цілу низку дохристиянських елементів, що мали своїм призначенням сприяти доброму урожаєві у наступному році, багатству й добробуту у домі господаря, щасливі лови для мисливця, весілля для дівчини та щасливу мандрівку для парубка – дружинника князя або й самого княжича. Всі стихійні сили природи умиротворяються та закликаються, щоб не діяли на шкоду людям і худобі.
Про все це співається в колядках, що були відомі далеко ще до початку християнських часів в Україні. Це виявляється і у звичаєвих обрядах, як ось: дванадцять полін, дванадцять святвечірніх страв, закликання на вечерю морозу, вовка, чорної бурі та злих вітрів, дідух на покутті, сіно на столі.
Всі ці дії, рухи та слова, що на перший погляд не мають ніякого значення в житті людини, віють на серце кожного з нас чаром рідної стихії і є для душі живущим бальзамом, який сповнює її могутньою силою.

Введіння

Прийшла зима. Випав перший сніг, вдарили морози і покрилися кригою ріки. В селі всі господарські роботи закінчено. Господарі ховають реманент, лагодять сани, їздять до млина та готуються до різдвяних свят…
Наближається період угадування на майбутній рік, а разом із цим надходить і час старих традиційних розваг сільської молоді – забав, що сповнені чаром первісної поезії нашого народу.
Староукраїнські звичаї, пов’язані з початком нового року наших далеких предків, пізніше перейшли до християнських свят. Одна частина з них трансформувалася до сучасного Нового Року, а друга – до свята введення в храм Пресвятої Богородиці (4 грудня за новим стилем). Це свято в народній термінології звичайно називається Введіння.
Початок нового господарського року у введінських повір’ях виступає досить виразно. Хто в цей день вранці прийде першим до хати, той буде першим “полазником” на новий господарський рік. За народним віруванням, ця особа приносить до хати щастя або невдачу.
Якщо до садиби першим ввійде молодий гарний чоловік, а до того ще й з грішми – добра ознака: ввесь рік у хаті будуть усі здорові і будуть “вестися” гроші. Якщо ж увійде до світлиці старий кволий чоловік, а до того ще й бідний – погана ознака: і хворі в хаті будуть, і злидні заведуться… А найгірше, як увійде до хати стара жінка – “то вже добра не жди…” Тому старші та бідніші люди колись стримувалися заходити до чужої хати в день Введіння – так само, як і на Різдво та Великдень. Недобрий знак, якщо в цей день хтось із сторонніх приходить що-небудь позичати.
У різних місцевостях святкують це свято по-різному, але скрізь спостерігається одна тенденція – потяг до людського щастя, здоров’я, багатства і добробуту.

“Катерини”

День великомучениці Катерини, чи, як звичайно це свято в народі називається “Катерини”, є свято дівочої долі. Напередодні цього свята колись парубки постили, щоб Бог послав їм добру жінку. В самий же день свят, сьомого грудня, дівчата ворожать і закликають долю.
Ранком, ще до схід сонця, дівчина йде в садок і зрізує гілочку вишні.. В хаті дівчина ту галузку ставить у пляшку з водою і чекає свята Меланки. Якщо до “Меланки” вишня розів’ється і зацвіте – добрий знак, бо й доля дівоча цвісти буде. Засохне гілочка без цвіту – кепська ознака.
В цьому випадку під “долею” дівчата розуміють шлюб: є цвіт на гілочці – буде весілля, нема – восени доведеться Покрову благати: “Свята Мати, Покрівонько, покрий мою голівоньку”.
Увечорі дівчата сходяться до однієї хати і варять спільну вечерю – борщ і кашу. Приходять хлопці, починаються розваги. Танцювати не можна, піст, але й без танців весело – сміх, співи…
Опівночі, перед “півнями”, дівчата беруть горня з “вечерею” обгортають його новим рушником і йдуть “закликатьи долю”. Простують до воріт. Кожна з дівчат вилазить по черзі на ворота, тримаючи в руках горня з кашею та борщем, і тричі гукає:
– Доле, доле, йди до мене вечеряти!
Якщо в цей час заспіває півень, “доля обізвалася”; якщо ж ні: “Доля оглухла, не чує мого голосу”. Журиться дівчина і проклинає долю: “Щоб ти зозулі не чула, блуднице моя!”
Та це ще півлиха – не ціла біда, якщо доля оглухла. Гірше, коли зірка з неба впаде. “Погасне доля!” – залякано шепочуть дівчата.

“Варвари”

17-го грудня – день Варвари Великомучениці. Народна легенда, записана на Вінниччині, каже, що свята Варвара була така мудра на вишивання, що вишила ризи самому Ісусові Христові. “Це ж вона нас вишивати навчила!”
В день Великомучениці Варвари гріх прати, білити і глину місити. “Можна тільки вишивати і нитки сукати…” Беручись до вишивання, колись дівчата хрестились і шептали: “Свята Варвара золотими нитками Ісусові ризи шила і нас навчила”.
“Варвари” – день повороту на весну. Приповідка каже, що “Варвара ночі урвала, а дня приточила”.
На другий день – Преподобного Сави, а на третій – Миколая. В Україні у цей час звичайно випадають великі сніги, тиснуть справжні морози, сковуються льодом ріки.
Всі ці три дні наші селяни колись варили кутю та узвар – “щоб хліб родив та садовина рясніла!”

“Миколая”

Це веселе народне свято. Колись господарі варили пиво, скликали гостей: пили, гуляли, веселилися. А по обіді, напідпитку запрягали найкращі коні в “козирки” і з піснями та веселими вигуками їздили навколо села – “бо ж треба знати, чи слизький сніг цього року випав!”
Варити пиво на “Миколи” – звичай дуже старий. В одній колядці це пивоварення представляється як один з тих сакральних звичаїв, якими “держиться світ”:

“Чому так нема, як було давно,
Як було давно, а з первовіку:
Святим Миколам пива не варять…”

Далі в колядці говориться, що все лихо, яке є тепер поміж людьми, постало тому, що “Святим Миколам пива не варять…” Мабуть, з “пивом” на цей день в’язалися колись і музики. В одному народному голосінні з Буковини дочка, звертаючись до померлої матері, каже:

Мамко моя, голубко моя,
Коли ж вас’ся надіяти,
Чи на Різдво з колядками,
Чи на Великдень з писанками,
Чи на Никалая з скрипниками?

Хто перший прийде ранком до хати, той буде першим “полазником”. На Поділлі “полазами” вважаються чотири дні в році: Введіння, Миколая, Анни і Різдво або Новий Рік – четвертий і останній “полаз”.
“Зле, якщо в ті дні хто інший – не господар – перейде через подвір’я першим. Кожний господар встає в цей день раніше, ніж звичайно і йде дати худобі їсти. Прийшовши до хліва, поздоровляє німину словами: “Дай, боже, добрий день, щоби’сь, худібонько, здорова була, та й я з тобою ще й зі своєю жоною!”

За матеріалами праці Олекси Воропая “Звичаї нашого народу”
підготувала Людмила Слюзко