|
| ВЕЛЕСОВА КНИГА – ПРАУКРАЇНСЬКА ПАМ’ЯТКА |
| |
 |
| Фотознімок дощечки № 16 “Велесової книги”, зроблений Ю. Миролюбовим |
“Велесова книга” – унікальна писемна пам’ятка українського народу. Вона являє
собою збірку молитовних гімнів та проповідей волхвів, які містять багато легенд,
міфів, історичних переказів та теологічно-філософських суджень. Ці тексти, на
думку дослідників, були створені усно протягом тривалого часу і записані та
укладені в одну книгу в останній третині ІX cтоліття. Також українські науковці
схиляються до думки, що “Велесову книгу” було написано в західній частині
Полісся. Найавторитетніший український дослідник та перекладач цієї славної
пам’ятки на сучасну українську мову Борис Яценко писав: “…дослідження графіки,
палеографії, орфографії, мови “Велесової книги”, її історичних, етнографічних,
археологічних свідчень, історичної фонетики, морфології, діалектології, а також
вивчення етапів розшифрування і підготовки “Велесової книги” до друку
переконують у безсумнівній давності пам’ятки, складеної у IX ст., переписаної в
XVII ст. з протографа кінця XV ст.” Вивчення графіки привело вченого до висновку,
що алфавіт “Велесової книги” – “це алфавіт ранньої кирилиці на Русі в
дохристиянський період” ( Яценко Б. “Велесова книга” - пам’ятка України-Русі ІХ
ст. Велесова книга. – К., 1995, С. 274 – 275). Переклад Бориса Яценка на
сьогоднішній день вважається найкращим в Україні, його покладено в основу
вивчення “Велесової книги” у вищій та середній загальноосвітній школі.
“Велесова книга” – твір глибоко патріотичний, сповнений беззаперечної любові
наших пращурів до своєї землі, почуттями самопожертви в ім’я її захисту та
незалежності:
Борися, земле Руська, і борони сама себе,
щоб не була на тому корчі,
щоб ворогами не була захомутана і до воза прив’язана,
аби тягла його туди, куди захоче володар чужий,
а не ти хочеш іти сама (д.8).
У книзі поняття про рідну землю невідривне від історичної пам’яті про подвиги
праотців, які зуміли відстояти її у важкій боротьбі з оточуючими ворогами.
Основний мотив “Велесової книги” – заклик до згуртування народу – залишився
актуальним і до сьогоднішнього часу. Також ця древня літературна пам’ятка дає
можливість збагатити і конкретизувати наші знання з вітчизняної історії,
відкрити її невідомі сторінки, змінити уявлення про життя і вірування наших
предків. Перед нами відкриваються їх глибоко самобутні світоглядні погляди:
 |
| Золота пектораль. ІV ст. до н. е. Курган Товста могила.
Дніпропетровська обл. |
Се бо Дажбо створив нам яйце,
Що є світ-зоря, яка нам сяє.
І в тій Безодні повісив Дажбо Землю нашу.
Аби тая удержана була –
Так се душі пращурів суть.
І ті світять нам од Іру… (д.1).
З сивої давнини, проступають до нас образи праукраїнців – працелюбних хліборобів
і скотарів, а водночас хоробрих й мужніх воїнів. Твір також дає можливість
уявити географію їх розселення, дізнатися про їх господарську діяльність,
ремесла, побут, обряди та вірування тощо. Вчитуючись у рядки “Велесової книги”,
можна співпереживати з нашими далекими пращурами в їх труднощах і поразках,
дивуватися їхній стійкості, достойності, сміливості, мудрості, щирості та
безграничному патріотизму.
Отож почуй, нащадку, славу тую
І держи серце своє за Русь,
Якою є і пребуде наша земля.
І ту маємо боронити од ворогів і умерти за неї…(д.8 (2)). |
 |
| Золота пектораль. Фрагмент. ІV ст. до н. е. Курган Товста могила.
Дніпропетровська обл. |
Яким же чином, виринула з глибини віків й постала перед нами неоціненна
“Велесова книга” – безсмертний духовний заповіт наших пращурів?
Історія відкриття “Велесової книги” почалася в 1919 році, коли денікінський
полковник Ізенбек у маєтку Великий Бурлук, що на Харківщині, знайшов у
розгромленій бібліотеці старезні, з’єднані ремінцем, дощечки, з накресленими на
них незрозумілими знаками та малюнками тварин, рослин, cонця. Ізенбек мав
академічну художню освіту, досліджував мистецтво Туркестана, тому, побачивши
цінність загадкових дощечок, звелів денщику зібрати їх у мішок. До
сьогоднішнього часу точно не встановлено, хто був власником маєтку. Одні,
зокрема Б. Яценко, називають рід козацького полковника Григорія
Донець-Захаржевського, який придбав селище у власність 1680 р., інші –
дворянську родину Задонських. Задонський міг бути далеким нащадком козацького
полковника. Безперечно, господарі маєтку розуміли цінність родинного скарбу.
Можливо, за родовими переказами, знали про язичницький характер давніх текстів,
тому і не хотіли афішувати таку книгу, ховали її.
Відтак, уцілілі загадкові дощечки потрапили зі своїм новим господарем Ізенбеком
до Криму, Константинополя, Франції. У 1922 р. Алі Ізенбек поселився в Бельгії.
Жив самотньо, на хліб заробляв тим, що малював візерунки зі східними мотивами
для фабрики килимів. В той же час розбирав і текст дощечок. У 1925 р. він
потоваришував з українським білоемігрантом з Бахмута, інженером-хіміком Юрієм
Миролюбовим-Лядським. Миролюбов цікавився давньою
історією свого народу, написав ряд праць з українського народознавства, вивчав
славістику, тому Ізенбек і показав йому свій скарб.
 |
 |
 |
| Срібні з позолотою фігурки коней та людини. VI ст. Село Мартинівка
поблизу Канева Черкаської обл. |
З того часу у “Велесової книги” почалося нове життя. Нікому не довіряючи, друзі
розбирали текст дощечок самі. Особливо слід віддати шану вченому-ентузіасту Юрію
Миролюбову, який детально описав дощечки і, наполегливо копіюючи їх, за 15 років
розшифрував увесь текст, зберігши для нас цю безцінну пам’ятку. Праця виявилася
нелегкою. Дощечки були дуже старі, деякі протрухлі. Текст був прорізаний під
накресленою зверху лінією. Відкривався він дуже важко: багато незнайомих літер,
слова не виокремлювались інтервалами. Самі дощечки були нерівні, приблизно
однакового розміру, 38 см на 22 см, товщиною до 1 см. За пізнішою нумерацією
Миколи Скрипника їх нараховано 74.
Ізенбек помер у Брюсселі 1941 р. під час німецької окупації. Його майно перейшло
у спадок Миролюбову, однак цінні Ізенбекові дощечки зникли під час другої
світової війни. На щастя, у Миролюбова залишилися розшифровані тексти “Велесової
книги” та деякі фотознімки. Також, копіюючи дощечки, він пересилав копії до
Російського музею-архіву в Сан-Франциско, прагнучи зберегти давній твір,
підстрахуватися. У 1954 р. секретар музею Олександр Кур (О. Куренков) дав перші
публікації текстів дощечок у білоемігрантському часописі “Жар-птица”.
Публікаціями зацікавилися. |
Між тим, над “Велесовою книгою” почали збиратися темні хмари. Як відомо, перед
кожною значущою знахідкою, особливо писемною, постає питання: а чи справжня вона?
Відповідь на таке питання може дати лише ретельна експертиза авторитетних учених.
У 1959 р. дослідник Сергій Лісний з Австралії надіслав фотографію прорисів 16-ї
дощечки в Москву до Радянського комітету славістів, через який намагався
залучити до вивчення пам’ятки вчених-славістів відразу декількох країн та
отримати їхні об’єктивні судження. Але все звелося до експертизи лише одного
лінгвіста-палеографа Л. Жуковської, яка дала блискучий аналіз палеографії
пам’ятки, що міг бути чудовим підтвердженням її автентичності. Менш успішний був
зроблений аналіз графіки. Лексичний аналіз експерт робила з явним наміром знайти
якомога більше невідповідностей ІХ століттю, що було продекларовано видавцями,
як час написання твору. Отже, пам’ятка була розглянута в лінгвістичному
контексті лише ІХ ст., не враховуючи лексичні нашарування пізнішого часу, коли
вона була переписана і в такому виді дійшла до дослідників. Пізніші мовні форми
у “Велесовій книзі” були визнані доказами підробки. Через рік вийшла стаття Л.
Жуковської з досить категоричною назвою “Поддельная докириллическая рукопись”,
яка вирішила долю пам’ятки безапеляційно і на довгі роки: підробка. Згодом
російський дослідник “Велесової книги” О. Асов визнав, що зміст публікації
“визначався мало не на партійних зборах, а точніше, був викликаний тиском “органів”.
У 60 – 70 роках тексти “Велесової книги” досліджували лише в діаспорі: С. Лісний
(Австралія), Б. Ребіндер (Франція), М. Скрипник (Голандія), А. Кирпич (Англія),
В. Шаян (Канада). Всі вони були
Кам’яний збручанський язичницький бог Святовит. ІX ст. |
вихідцями з України. Своїй назві пам’ятка
завдячує Сергію Лісному,
який взяв її з тексту 16 дощечки: “Влес кнігу сіу
почтемо бгу ншему...” У словах тексту часто не писали голосних, тому читати слід
“Велесу книгу цю почестимо, богу нашому...”
Вирішальний внесок у дослідження та популяризацію “Велесової книги” зробив
український патріот емігрант Микола Скрипник, який віддав справі вивчення
давньоукраїнської пам’ятки усі свої грошові збереження та пенсію. Для цього він
навіть заснував у Гаазі видавництво “Млин” і в 1968 р. там вийшло друком перше
українське видання “Велесової книги” в перекладі Андрія Кирпича. Протягом
декількох років Скрипник надрукував всі існуючі транскрипції текстів дощечок та
дав переклад усіх існуючих текстів українською мовою. Також “Велесову книгу”
передрукували у 1970 році в Канаді в “Календарі канадійського фермера”.
Багато зробив у справі аналізу та синтезу “Велесової книги професор з Канади
Володимир Шаян - один з видатних санскритологів Заходу, член Європейської
президії Української Вільної Академії Наук. Він першим поставив і частково
вирішив багато суттєвих проблем для наукового розуміння давньоукраїнської
пам’ятки: її авторства, часу написання, жанрової своєрідності, ідеологічної
спрямованості та релігійної змістовності. А в її справжності вчений був
настільки переконаний, що навіть не займався пошуками аргументів, які б доводили
її.
|
 |
| Магічні солярні знаки на кістяній пластинці князя Святослава. 60 – ті роки X
ст. |
У другій половині 70-х рр. в радянській пресі з’являється ряд статей на захист
“Велесової книги”, на що офіційна академічна наука відповіла серією погромних
статей, відмовившись від серйозного вивчення пам’ятки. У 1990 р. авторитетний
російський лінгвіст Олег Творогов публікує фундаментальне дослідження “Влесова
книга”, в якому прагне довести, що вона є фальсифікатом. В той же час дав
зрозуміти, що питання визнаня чи невизнання її є питанням ідеологічним. Тож не
дивно, що видання пам’ятки, які надсилалися в Україну з-за кордону, до адресатів
просто не надходили.
Чому так віднеслась офіційна наука до “Велесової книги”? Що означало б визнати
та почати об’єктивно вивчати пам’ятку? За словами відомого українського
письменника Валерія Шевчука, “означало це піддати сумніву основу основ, тобто
ідеологічні постулати російської імперської історичної науки, і погодитися, що
не було ніякої колиски трьох братніх народів (це позірно, насправді та колиска
була основою російської історії); визнати факт, що східні слов’яни не
користувалися однією мовою; по-третє, що державність Русі не була привнесена в
Київ з Новгорода Рюриковичами, а існувала тут задовго до того; по-четверте: як
це може бути , щоб пам’ятка нічого не писала про Північну Русь, власне Росію,
хіба що згадується тут якесь вороже Русі плем’я онезьва і виразно кажеться, що
північні племена сум, весь і чудь - це зовсім не Русь, а основне, виявляється,
що Русь тісні родичі чехів та хорватів, тобто західних і південних слов’ян, ...а
ще й те, що та південна Русь мала свою на півтори тисячі років давнішу історію -
як же таку пам’ятку можна було визнати” (Шевчук В. Загадкова “Велесова книга”. -
Хроніка. 2000. - 1994., № 3 - 4. - С. 61).
 |
| Посуд з поселення біля с. Корчак, Житомирської обл.
VI ст. |
Лише у 1990 р. український читач познайомився з багатостраждальним
праукраїнським твором, що був опублікований у перекладі А. Кирпича у журналі
“Дніпро” № 4. З цього часу наступив новий етап боротьби за “Велесову книгу”, на
захист якої піднялися патріотичні українські дослідники: мовознавці, письменники,
поети, історики, педагоги. Серед них - відомі імена: Борис Яценко, Валерій
Шевчук, Анатолій Погрібний, Микола Шудря, Микола Карпенко, Дмитро Федоренко,
Григорій Клочек та багато інших сподвижників. Комплексний науковий аналіз
рукописів “Велесової книги” дав переконливі докази її автентичності,
компрометація безцінної пам’ятки українського народу зазнала повного краху. На
жаль, українська офіційна наука через старі радянські стереотипи ще не
спромоглася на її серйозне вивчення. А тим часом, “певні російські кола” змінили
тактику: від несприйняття та замовчування “Велесової книги” перейшли до боротьби
за первородство пам’ятки, великими
 |
| Ріг тура – ритуальна посудина жерця (волхва) з Чорної могили в Чернігові. X
ст. |
тиражами видають її перекручені переклади
російською мовою і в своїх версіях. З намірами позбавити українців права на
“Велесову книгу”, вони почали створювати міфи про північне великоновгородське
походження автора твору. Хоч перед кожним, хто прочитає “Велесову книгу”,
відкриється проста істина: все у ній зосереджено на теренах південної Русі (України),
стосується української історії, а весь текст пронизаний українським
світобаченням та ментальністю. Учений Володимир Шаян, оцінюючи значення
“Велесової книги”, сказав пророчі слова: “Книга Велеса “ змінить не тільки науку
історії, але саму історію! Відректися “Книги Велеса” - значить відректися нашого
Первородства!” (Шаян В. Віра предків наших. - Гамільтон, 1987, Т. 1, С. 109). А
Борис Яценко, з вірою в торжество історичної правди, писав: “Прийде час, і
“Велесова книга” ляже на стіл, на вишитий рушник, у кожній українській сім’ї” (Яценко
Б. Велесова книга. - К., 2001, С. 276). Нам потрібно знати, шанувати і берегти
безцінну праукраїнську пам’ятку так, як це роблять інші європейські народи.
Надія Музичук |
|
|
