пятниця, 24 березня 2017 рокуmagyar nyelvRSS

Марія Заньковецька – Легенда українського театру

22.05.2007, автор.

Марія Заньковецька була окрасою національної сцени, зіркою в театральному просторі на зламі XIX-XX ст. Вона увійшла в історію театру як видатна українська трагедійна актриса, що в створюваних сценічних образах уособлювала символ української жінки, тонко поєднуючи архетипне і вмотивовану психологічність. Обдарування М. Зань-ковецької багатогранне – лірична героїня, актриса комедійного плану. Та справжня стихія актриси – трагедія, в якій Заньковецька сягала висот античної трагедії. Вона царювала також у побутових драмах з натуралістичним елементом. Визначальними акторськими роботами М. Заньковецької вважаються трагедійні образи Олени у виставі «Глитай, або ж Паук» М. Кропивницького й Харитини в «Наймичці» І. Карпенка-Карого.

Актриса виступала на єлисаветградській, петербурській, московській, київській, одеській, харківській, львівській та інших сценах; їй не рукоплескали ні Париж, ні Лондон, ні Берлін – та Марію Заньковецьку величають актрисою світової величини. Вона не грала в п'єсах європейських драматургів, бо в Російській імперії до 1905 р. існували за-борони для українського театру на переклади творів зарубіжної драматургії. Та в інтер-претації Заньковецької образи п'єс М. Кропивницького, М. Старицького, І. Карпенка-Карого просякнуті мотивацією героїв Шекспіра і Шіллера і Гете, і Золя, й Островського.

М. Заньковецька мала щасливу долю на тернистій ниві українського театру: красу рідної мови і магію слова відкрив їй учитель Чернігівської гімназії, поет, друг Т. Шевченка Микола Вербицький. Професійну освіту співачка здобула у філії Петербурзької консерваторії у м. Гельсінгфорсі; уроки акторської майстерності отримала у «батька україн-ського театру» – актора, режисера, драматурга Марка Кропивницького. Для неї писали М.Старицький, М. Кропивницький, І. Карпенко-Карий, Панас Мирний, Б. Грінченко. Провідні театральні критики, історики та біографи – В.Дурдуківський, В.Ермілов, О.Су-ворін, Ю.Беляєв, В.Чаговець, І.Нечуй-Левицький, Д.Дорошенко, І.Личко, М.Вороний, С.Петлюра, Н.Богомолець-Лазурська, П.Рулін, С.Дурилин – зібрали й опублікували матеріали про її життя і творчість. Персоналію М.Занковецької ще в перше десятеліття її сценічної діяльності друкують «Энциклопедический словарь» Брокгауза і Ефррона (СПб., 1894), «Словарь сценических деятелей» (1901), видання початку XX ст. – «жіночі силуети», «Корифеї української сцени». 1925 р. Марія Костянтинівна написала «коротку біографію артистки Державного народного театру».

Народилася вона 4 серпня 1854 р. В дворянській сім'ї Адасовських у родовому ма-єтку в с. Заньки Ніжинського повіту на Чернігівщині. Батько, Костянтин Костянтинович, був популярним радником, обіймав посаду, судді ніжинського повітового суду. Мати, Марія Василівна Адасовська, походила з давнього російського роду Нефедьєвих із м. Чернігова. Взявши шлюб із Адасовським й оселившись у Заньках, у спілкуванні з рідними та занківцями переходить із російської мови на українську.

Подружжя Адасовських мало семеро дітей: три хлопчики і чотири дівчинки. На жаль, двоє дівчаток померли. 1854 р. з'явилася на світ остання дитина – майбутня актриса. Про її народження Мерія Василівна любила згадувати. «Був день мого ангела, до нас гості понаїздили. Я, відчула, що мені погано. Пішла, лягла – тут і Манечка народилась. А ввечері я вже, наче нічого і не було, до гостей вийшла. Народилася крихітка на Марію і назвали її Марією».

Мізинчика Марію, яку домашні ласкаво називали Манею, Марусечкою, пестували батьки, брати й сестра. Усі діти по народженні були похрещені в сільській церкві, яка містилася поряд із садибою Адасовських. Маруся разом із батьком співала в церковному хорі.

Церква в Заньках, як свідчать церковні документи, була напрочуд красивою – не-звичайної архітектури, з великою банею, прикрашена настінними розписами.

Коли Мані виповнилося десять років, вона вступила до Чернігівської гімназії, де жила в пансіоні Ф. Осовської. Марія Костянтинівна згадувала: «Ще будучи пансіонекою, я брала участь в учнівських виставах і звернула на себе увагу всіх вчителів, які радили мені прохать своїх батьків віддати до театральної школи, але за існуючими тоді тенден-ціями і поглядами традиційний дворян на акторів, про це не могло бути й речі. Любов до сцени захватила мене зовсім, і тільки й було мрій, що попасти на справжню сцену.

Під час навчання вчитель словесності Микола Вербицький на своїх уроках, де ча-сто застосовував ігрові та театралізовані елементи, доручав обдарованій пансіонерці Марії читати монолог Антігони з трагедії Софокла. Він подарував їй «Кобзар» Тараса Шев-ченка, отриманий свого часу вад самого поета. То був пророчий дарунок – актриса про-довжила розпочату Кобзарем тему зображення життя української жінки. М. Заньковецьку в майбутньому наречуть духовною дочкою великого Шевченка.

Дівчина робить перші кроки на аматорській сцені у Ніжині, дебютує в «Наталці Полтавці» І. Котляревського, виступає в російських водевілях. Панночка Марія всіх вра-жала особливою артистичністю, схильністю до імпровізацій. Пізніше вона згадувала, що ще в дитячі роки їй особливо запам'яталося, як плакала сільська наймичка – «я поклялась, що піду на сцену і розповім про ті сльози».

Її інтровертна природа і багата емоційно-виражальна акторська палітра давала змогу ввійти у стан людини, яка переживає щось трагічне, й відобразити його. Глядач на виставах з участю М. Заньковецької переживав катарсис – очищення через співпереживання.

На одній із вистав ніжинського дворянського клубу був присутній молодий капі-тан артилерії Олексій Хлистов. Закохавшись у Марію, пропонує їй руку і серце. 11 тра-вня 1875 р. Дзвони заньківської церкви сповістили про вінчання Олексія і Марії. Ставши Хлистовою, вона мандрує, як і належить дружині військового. Чоловік отримав призначення у фортецю Бендери.

Одного разу в гостях, сидячи за фортепіано, вона тихенько наспівувала:

«Коло млина, коло броду,

Два голуби пулу воду...»

Раптом почула, що до її співу приєднався другий голос – чоловічий, дужий, сильний:

«Вони пили, вуркотіли,

Тай знялися, полетіли.»

Озирнувшися, Марія побачила високого офіцера з георгіївським хрестом на гру-дях. Він назвався: «Тобілевич. Я з Херсонщини. З Єлисаветграда». – «А я – чернігівка».

Так в Бендерах відбулося знайомство двох майбутніх видатних діячів театру – Ма-рії Заньковецької та Миколи Садовського. Іскра почуття, що зажевріла в Бендерах, роз-горілася полум'ям великого кохання. Марія на перший поклик Садовського зіграти в де-кількох виставах трупи Кропивницького згоджується, їде з далекої північної фортеці Свеаборг, що біля Гельсінгфорса, до Єлисаветграда. 27 жовтня 1882 р. з успіхом дебю-тує в ролі Наталки у п'єсі «Наталка Полтавка» І. Котляревського. Ролі ліричні чергуються з комедійними – Галя в «Назарі Стодолі» Т. Шевченка, Ївга Цвіркуна в «Чорномо-рцях» М. Старицького. Вона чудова і в танку, й у співі, й у пластиці. На фотографії трупи М. Кропивницького бачимо двох щасливих молодят, які стоять збоку і зачаровано дивляться одне одному в очі.

Щастя творчої людини – у здійснені мрій. Із біографії: «Я кохалась в мистецтві, любов до сцени стала моїм життям. Я не могла більше боротись зі своїм коханням і, по-рвавши зі всіма своїми, поступила на сцену».

Батько покляв її, бо в шлюбі з Хлистовим бачив її забезпечене життя, а про мрію стати актрисою та почуття до Миколи Садовського не хотів і чути. Із Хлистовим Марія розірвала стосунки, переживши тяжкий присуд Синоду про розірвання шлюбу, рішення якого було оголошене у заньківській церкві.

У цей важкий і водночас щасливий період свого життя, що був освітлений пер-шими успіхами на сцені та великим коханням до М. Садовського, Марія, як побожна лю-дина, картає себе за негативні вчинки, за свій гріх. І хоч не збереглося про це її спогадів, та цю думку підтверджують факти. Вона подарувала рідній заньківській церкві Єванге-ліє, а ще... обрала для сцени псевдонім. Звичайно ж, залюбленість у рідне село вплинула на вибір псевдоніма. Та можна робити припущення, що Марія Костянтинівна, як істинна християнка, назвала себе грішницею. Грішницею Марією родом із села Заньки – Марією Заньковецькою, за аналогією до грішниці Марії родом з галілейського містечка Маг-дали – Марії Магдалини.

Тема людського страждання визначальна у творчості М. Заньковецької. Симон Петлюра – один із перших біографів актриси – 1907 р. Писав «Заньковецька є реальним втіленням ідеї страждання. Здається, показати всю силу, яку воно поки що має в нашому житті, вибрало ніжну, як мімоза, душу артистки, щоб понівечити її і в сценічній інтерпретації на очі кожному явити всю глибину того руйнуючого впливу, який вона має на людей. Вона – артистичний символ цього горя, сценічне втілення тих мук, які дово-диться зазнавати українській нації.

Страждання переживає героїня М. Заньковецької в соціально-побутовій драмі «Глитай, або ж Павук» М. Кропивницького. «Плакала Олена і слідом за нею ридав глядачевий зал», – так писали у відгуках про виставу театральні критики.

Актриса, щоб достовірно й правдиво відобразити сцену божевілля героїні, їздила в психіатричну лікарню, де спостерігала за поведінкою жінок в акцентованому стані. Під-твердженням зацікавленості питаннями психології служать фотографії створених нею психологічних етюдів, які планувалося на початку XX ст. Вмістити як ілюстрації до петербурського видання «вираження почуттів у людини і тварини» Ч. Дарвіна (фотографії зробив художник-фотограф, лікар-натураліст П. Пясецький). М. Заньковецька зафіксо-вана у психологічних етюдах: «Мати отримала звістку про смерть сина», «Скорбота», «Душа моя смертельно тужить», «Тихе божевілля». Дві фотографії з цієї серії не мають підтекстівок. На першій – актриса в гримі Ісуса Христа. Це зображення стану акцентова-ної людини, яка бачить себе Ісусом Христом – в медицині цю хворобу іменують mania religiosa. На другій фотографії М. Заньковецька в образі античної богині смерті, на коту-рнах, обгорнута б білу тканину, з некровиразом на обличчі.

У виставі «Наймичка» І. Карпенка-Карого М. Заньковецька одну сцену подавала в суто натуралістичному вимірі, яку під час гастролей у Петербурзі зафіксував видатний російський театральний критик Олексій Суворін. «Загнана, ображена, з жадібністю до життя, Харитина тільки один раз розкривається і не контролює себе, коли Цокуль гово-рить, що її цноти не повернеш. Це страшне розуміння кидає дівчину в такий мучениць-кий відчай, який можна бачити хіба що у житті, тай то тільки у виняткових випадках. Ри-дання, гнів на себе і на весь світ, стогони відчаю і муки ввергнули глядачів у заціпе-ніння... Це був такий відчай, такі муки, коли жінка забуває про все, навіть про пози, про рухи, про свою зачіску – вона пам'ятає тільки про свої страждання. Від відчаю Харитина переходить до люті, кидається на свого звабника. «Це була тигриця, в якої забрали тигреня, – стільки було промовистості в її високо піднятому обличчі, у блиску очей, у гнів-ному голосі й стрімких рухах».

На перших гастролях 1886 р. В Петербурзі трупа М. Кропивницького показала 66 вистав, із них – 22 рази на сцені тріумфувала «Наймичка». Елітна театральна публіка аристократичного й бюрократичного Петербурга аншлагово відвідувала вистави за участю Заньковецької.

Якраз у північній столиці завдяки підтримці брата Євтихія, який мешкав тут і мав зв'язки, Марія Костянтинівна змогла вирішити питання про зняття заборони на існу-вання український труп. О. Суворін шанував Марію Заньковецьку: «Це актриса з талантом великим, самостійним, оригінальним; натура, вся зіткана з найчутливіших нервів.

Образ сироти Харитини, зганьбленої багатієм Цокулем, яка позбавляє себе життя – топиться у ставку, е вершиною творчості М. Заньковецької. Перед виконанням сцени, коли Харитину-утопленицю селяни виносять зі ставка, плачуть над нею, дорікаючи собі за недогляд за сиріткою, Марія Заньковецька облила себе відром холодної води з голови до ніг, щоб справити реальне враження.

У творчому доробку актриси особливою є роль Наталі у п'єсі «Лимерівна» Панаса Мирного. Це вольова натура: усі душевні сили Наталя використовує для захисту своїх моральних засад, свободи особистості. Вона здатна на компроміс і в цій боротьбі обирає смерть. Запам'ятовувалася мімодрама М. Заньковецької перед дзеркалом, коли визріває останнє рішення героїні. Така концепція ролі відповідала всім ознакам нової театральної епохи. Це стало особливо відчутним під час гастрольного показу вистави «Лимерівна» 30 грудня 1891 р. В Петербурзі. Саме цього дня одночасно із Заньковецькою гастролю-вала італійська актриса Елеонора Дузе в ролі Нори в однойменній п'єсі Ібсена. Того теа-трального вечора в північній столиці на сценах малого і Панаєвського театрів італійська і українська актриси грали свої коронні ролі.

Творчість заполонила все серце, витіснила особисте. Заньковецька й Садовський, працюючи у важких умовах мандрівного театру, виховують своє акторське покоління. Коли у Миколи Карповича 1906 р. Народилася ідея створити нову театральну трупу, яка стаціонарно працювала б у Києві, Заньковецька підтримує чоловіка в його антрепренер-ській діяльності. Марія Костянтинівна передає в новостворену трупу своїх вихованців із ніжинського аматорського драмгуртка.

І знову в житті Марії виникає любовний трикутник. Третьою стала .... її ніженська учениця Марія Малиш-Федорець. Молодість, «дикий темперамент», «очі чорнушки» зва-били Миколу Карповича; ця друга Марія стає для нього першою. Марія Костянтинівна 1909 р. Залишає київський театр, працює в різних мандрівних театральних трупах. У неї немає талановитого режисера, який би допоміг реалізувати її творче начало. Садовський у цей період виріс і як актор, і як режисер. Зі своєю ученицею-улюбленицею ставить і грає в дуеті головні ролі у виставах «Мазепа» Ю. Словацького, «Камінний господар» Лесі Українки тощо.

Та творчі перемоги є і в Марії. Вона на відміну від інших драматичних актрис, які боялися зніматися у кіно, рішуче стає під софіти синематографа – знімається у фільмах «Наймичка» й «Остап Бандура».

У 1908 і 1922 рр. Українська громадськість святкувала 25- і 40-річний ювілеї сце-нічної діяльності Марії Заньковецької. Адреси, привітання надійшли з усіх куточків України та з Росії. Її вшановували як творчу людину і як почесну українку. 1932 р. Марії Заньковецькій, першій із українських акторів, присвоєно почесне звання Народної артис-тки України.

Вчитаймось у слово Заньковецької про її самовіддане служіння театрові: «Хоч би скільки я грала, – незмінно нестерпне світло рампи, вдаряючи в очі, одночасно боляче б'є мене по нервах; мить – і я вся зовсім забуваю, що театр – загадковий сфінкс, ім'я якому публіка»

Марія Заньковецька померла у Києві 4 жовтня 1934 р. Тут створено меморіальний музей Марії Заньковецької.